Ius Privatum

Беляневич О. А.

У статті розглядаються теоретико-прикладні проблеми застосування статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (Закону про банкрутство). Оспорювання угод та дій боржника по виконанню зобов’язань у так званий підозрілий період є одним з важливих юридичних інструментів збільшення ліквідаційної маси боржника шляхом повернення до неї майна, переданого іншим особам, з метою захисту інтересів кредиторів. Обґрунтовується, що норми статті 20 Закону про банкрутство можна вважати тим господарсько-правовим засобом, який спрямований на збереження майна боржника й істотно відрізняється від загальних підстав і наслідків недійсності правочинів у цивільному та господарському законодавстві. Звертається увага на те, що за змістом ст. 20 Закону про банкрутство зазначені в ній правочини, що можуть оспорюватися, є спеціальними підставами оспорюваності правочинів (договорів) боржника які не пов’язані із вадами волі або волевиявлення. Запропоновано вважати, що суб’єктивний (вольовий) критерій недійсності правочинів боржника не повинен бути визначальним, оскільки всі підстави недійсності правочинів (договорів) боржника можна звести в підсумку до настання негативних економічних наслідків (неплатоспроможності боржника).

Ключові слова: кредитор, боржник, підозрілі угоди, недійсність правочинів (договорів), повернення майна в ліквідаційну масу, конкурс.